| Аннотація: | Мета роботи полягає у теоретико-методологічному аналізі феномену етнокультурної резильєнтності в умовах воєнного травматичного досвіду в Україні, з акцентом на взаємозв’язку індивідуальних психологічних ресурсів і колективних культурних смислів, які забезпечують життєстійкість особистості та спільноти. Методологія дослідження спирається на системний, культурно-історичний та феноменологічний підходи до вивчення особистості в кризових умовах, принципи гуманістичної психології, а також концепції психологічної резильєнтності (M. Rutter, B. Cyrulnik, A. Masten, M. Ungar) й етнопсихології. Використано методи теоретичного узагальнення, контент-аналізу наукових джерел, феноменологічного опису культурних проявів стійкості та структурнофункціонального аналізу етнокультурних механізмів адаптації. Наукова новизна полягає у розкритті етнокультурної резильєнтності як інтегративного феномену, що поєднує індивідуальні та колективні ресурси виживання; у визначенні її функцій (захисної, ідентифікаційної, інтегративної, відновної, креативної та комунікативної) у контексті воєнної травматизації; у виокремленні символічних, мовних і творчих механізмів, через які культура забезпечує психологічну стійкість українців. Висновки. Етнокультурна резильєнтність українців у воєнних умовах проявляється у здатності зберігати й відтворювати культурні смисли навіть у травматичних ситуаціях, перетворюючи біль на ресурс духовного зростання. Через мову, пісню, традиції, мистецтво та спільні символи українська культура виконує терапевтичну, відновну та об’єднавчу функції, зміцнюючи внутрішню опору суспільства. Усвідомлення та розвиток цього феномену мають важливе значення для післявоєнної реабілітації, освітньої політики та збереження національної ідентичності. |
|---|